Ранки стали найстрашнішою порою доби. Прокидаєшся — і, навіть не розплющивши очей, береш до рук телефон. Шукаєш повідомлення про наслідки нічних повітряних тривог. Вдивляєшся у фотографії палаючих будинків і сподіваєшся, що цього разу це ще не твій дім.
Це страшно. Допоки ти знаєш, що будинок, в якому ти жив, неушкоджений, лишається ілюзія, що світ не зруйновано цілком. Хоча насправді ми втратили дім і, головне, наше звичне життя 24 лютого — того першого жахливого ранку у вервиці наступних, коли уся країна прокинулась від вибухів ще до світанку.
Ми з чоловіком та 6-річним сином виїхали з Києва напередодні. Зібрали мінімум речей, бо сподівалися, що цей наш план — даремна обережність. Уявляли, як повернемося додому за тиждень і посміємося разом із друзями, які вважали наше рішення панікерством. Прибравши у квартирі з особливим старанням, що, мабуть, компенсувало стрес, я пила чай на нашій кухні і була сповнена любові до цього місця — нашого дому. Думала про те, як сильно люблю краєвид із вікна: з нього видно один із найкрасивіших храмів Києва — Андріївську церкву. Люблю квіти на підвіконні, які вже відчули перші натяки на тепло і поновили ріст. Люблю цю скатертину і горнятко, з якого п’ю чай. Люблю кожну зі світлин, прикріплених магнітиками до холодильника, і спогади, які стоять за ними. На тих фотографіях ми — щасливі. У горах, на річковому сплаві чи просто вдома. Мій чоловік Сергій (людина, яка втратила дім уперше у 2014-му, коли Росія захопила Луганськ) зізнався днями, що лише у цій, нашій із ним першій спільній квартирі, він нарешті перестав почуватися переселенцем і набув відчуття, що знову має дім.
Тепер ці спогади болять. Так само, як і думки про будь-які наші плани. Максимальний горизонт планування у перші дні війни — година. Тепер трохи більше — найближчий день. Надалі не загадуємо.
Сьогодні ми живемо у львівському офісі нашої редакції разом із кількома колегами. Спимо у спальниках на підлозі. Колективно готуємо їсти на газовій горілці. На щастя, маємо душ і великий підвал поряд, на випадок, якщо російські ракети почнуть влучати у центр Львова. У першу ніч тут, коли ми облаштовували місце для сну, довго не могли визначити найбезпечнішу локацію — подалі від фасадних вікон, які можуть розлетітися від вибухової хвилі. Переміщували каремати то туди, то сюди, аж поки не зупинилися. Вже коли вклалися і почали читати з сином «Гаррі Поттера», він підняв очі догори і сказав цілком буденно і по-дорослому: «Мам, ми не помітили скло у вікнах радіорубки, що над нами. Якщо поряд вибухне, це скло нас уб’є». Мій шестирічний син не мав би думати про таке. Але така наша нова повсякденність.
У нашому офісному шелтері ми живемо і тут же працюємо. Війна змінює професію, бо коли ворог розриває твою країну, ти більше не можеш залишатися неупередженим. Наш особистий фронт — інформаційний. Наш фокус — людські історії. І ми розповідаємо про війну, карбуючи у текстах і знімках глибину трагедій і геройства окремо взятих людей, аби не допустити, щоби вони стали статистикою.
Розповідаємо про Наталю — акторку й співачку, яка спільно з колегами організувала в театрі притулок для тих, хто приїздить до Львова з міст, охоплених війною. Ліжка, складені із театральних помостів, стоять просто на сцені. У дні, коли Наталя займалася організацією цього воєнного хостелу, її родина лишалася в Харкові — саме тоді, коли ворог бомбардуванням із повітря намагався знищити друге за кількістю населення українське місто. Сортуючи білизну, рушники та одяг, який зносили для потребуючих львів’яни, вона постійно дивилася у телефон, аби впевнитися, що її рідні онлайн, а отже — живі.
Розповідаємо про рятувальників та воїнів — чоловіків і жінок, які боронять нашу землю. На одній з фотографій — портрет чоловіка із посивілою бородою й обличчям у краплях крові. В його погляді водночас сила і біль. Василь із позивним «Лєший» щойно прийняв бій. І щойно ж дізнався, що його син загинув.
Розповідаємо про людей, яких лише диво врятувало від смерті під час евакуації з Ірпеня — містечка на околицях столиці. Ще кілька тижнів тому Ірпінь був маленьким раєм. Нові житлові комплекси, збудовані посеред лісу, приваблювали багатьох, хто втомився від метушливої столиці. За лічені дні Росія перетворила це місто на пекло — цілі квартали були знищені. По людях, які намагалися втекти звідти, російська армія відкривала прицільний вогонь.
Всі ці історії — особисті. Поки наша журналістка працювала поряд із підірваним мостом на виїзді з Ірпеня, під рештками якого сотні людей ховалися від обстрілів, десь там само проривалася до шансу вижити мама мого чоловіка.
Ми всі учасники цієї війни. Наша репортерка з Херсону (єдине велике місто на півдні України, куди увійшли окупаційні війська), ризикуючи життям, пише про сміливих містян — щодня вони виходять на мітинги з українськими прапорами і, дивлячись в очі озброєним російським солдатам, скандують «Херсон — це Україна!». Наша репортерка з Харкова разом із 5-річною дитиною ховалася від бомбардувань у метро і підвалі, аж поки не вирішила втікати з оточеного міста, навіть якщо їхнє авто стане живою мішенню для ворога. Наш редактор залишається в Києві і днями й ночами розвантажує вагони з гуманітарною допомогою, що приходить із тилу чи з-за кордону.
Нам більше не доводиться шукати історії для наших репортажів. Ми самі є їхніми героями. Ми вже не пам’ятаємо, яка сьогодні дата чи день тижня, зате ми точно знаємо, який нині день війни. Наразі 25-й.
Щовечора засинаємо з тривогою. З тривогою ж ледь не щоночі вискакуємо з наших імпровізованих ліжок під звуки сирени. Зазвичай це трапляється близько 3-4-ої ранку. З тривогою хапаємося за телефони, щойно розплющимо очі, сподіваючись побачити не нові рани на тілі країни, а новину про поразку ворога і нашу перемогу. Ранки стали найстрашнішою і водночас найобнадійливішою частиною доби.
Марічка ПаплаускайтеМарічка Паплаускайте – шеф-редакторка журналу Reporters.